16.05.2017
Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України 27 квітня 2017 року розглянув справу 6-422цс17, предметом якої був спір про визначення строку дії договору оренди земельної ділянки, скасування запису про державну реєстрацію договору оренди та стягнення упущеної вигоди.
Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов’язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».
За змістом статей 18, 20 цього Закону (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.
Отже, строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення.
Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов’язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.
15.05.2017
Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України 22 березня 2017 року розглянув справу 6-33цс17, предметом якої був спір про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у суді касаційної інстанції.
Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід’ємною частиною «права на суд», а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження.
З огляду на зазначене питання про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перешкодою в завершенні судового провадження.
11.05.2017
Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України 12 квітня 2017 року розглянув справу 6-15цс17, предметом якої був спір про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на її виїзд за межі України на постійне місце проживання.
Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.
Виходячи з положень зазначених норм матеріального права дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.
Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов’язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
10.05.2017
Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України 19 квітня 2017 року розглянув справу 6-129цс17, предметом якої був спір про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення частини будинку, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування запису про державну реєстрацію права власності на житловий будинок.
Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, передбачений статтею 391 ЦК України.
Згідно з положеннями цієї статті власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням володіння.
Підставою для подання позову згідно з цією нормою є вчинення третьою особою перешкод власнику, посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.
Право власності має захищатися лише при доведеності самого факту його порушення із застосування наслідків, в тому числі і звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою.
